ЛЬВІВ

„На нашій, не своїй...“ війні - „Молода Галичина“, 15 липня

0

У липні 1944-го під Бродами українців зіштовхнули між собою в одній із найкровопролитніших битв Другої світової

14 - 22 липня 60 років тому під Бродами 14-та гренадерська дивізія зброї „СС“ (Галицька ч. 1), котра закінчувала Другу світову війну як 1-ша дивізія Української національної армії, намагалася спинити у складі німецької групи армій „Північна Україна“ радянський 1-й Український фронт. Протистояння між ветеранами тих з’єднань триває і досі...

„Гарматним м’ясом“ ослабляли рух Опору

З’єднання 1-го Українського фронту могли й не зіткнутися під Бродами з вояками Української національної армії. Начальник штабу її 1-ї дивізії майор Вольф-Дітріх Гайке свідчив у книзі „Українська дивізія „Галичина“, що командувач групи армій „Північна Україна“ генерал-фельдмаршал Вальтер Модель призначив для галичан відтинок фронту неподалік Богородчан на Станіславівщині (тепер - Івано-Франківщина). Туди навіть відправили 200 квартирмейстерів дивізії, але...

26 червня 1944-го головне командування німецьких сухопутних військ наказало кинути дивізію під Броди. За версією Гайке, тому, що „німецьке командування сподівалося ворожого наступу на початок липня у напрямку Львова“. А на думку історика Андрія Боляновського, „німецьке командування змінило своє рішення, побоюючись масового переходу українських вояків на бік діючих у цьому районі куренів УПА“.

Підстав для таких підозр дивізійники дали достатньо: пройшовши за наказом командирів УПА вишкіл у німецьких офіцерів, вони цілими сотнями поповнювали УПА. 10 листопада 1943 року їх кількість перевершила, за даними Боляновського, 400 осіб. За словами історика, багато з них переходили до повстанських загонів зі зброєю й повним спорядженням. Для того, аби перешкодити цьому, німці перевели тоді дивізію подалі від Галичини.

Утім, „Бюлетень“ ОУН, яка підпорядковувалася Степанові Бандері, твердив, що гітлерівці мобілізували тисячі галичан до дивізії не лише тому, що вкрай потребували „гарматного м’яса“, а й для того, аби послабити український рух Опору. Причому водночас і кількісно, і морально-політично, оскільки галицька дивізія у складі німецького війська мала свідчити про те, що українці - нібито заодно з нацистами.

Тому до складу дивізії галичани потрапляли не лише добровільно, сподіваючись скористатися німецькою зброєю для визволення України або уникнути рабської праці у „рейху“. Багатьох майбутніх дивізійників нацисти насильно рекрутували у ході облав.

Коли ж у Берліні пересвідчилися у тому, що дивізійники за слушної нагоди переходять до УПА, то, аби скомпрометувати їх, почали формувати з них поліцейські полки. Та коли один із них кинули проти партизанів, то понад сто його вояків теж опинилися серед повстанців. Відтак ці полки перевели до Франції, де, за даними Гайке, „деякі вояки перейшли до лав французьких партизанів, наприклад, група Осипа Круковського“.

А для того, аби не згасав міжетнічний конфлікт у Західній Україні, нацисти наказали одному з батальйонів дивізії вибити партизанів-поляків зі села Гута Пеняцька. А коли українці виконали завдання, послали туди карателів-німців. Саме карателі, за даними польського еміграційного уряду в Лондоні та авторів „Чорної книги“ про голокост євреїв, спалили Гуту з 500-ма її жителями. А приписали цей злочин, звісно, українцям. Це, зокрема, визнав і Гайке.

Ішов в есесівці, а ставав повстанцем

За свідченням Гайке, „дивізії, як ненімецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного або такого, що самі накоїли“. Мабуть, для того, аби хоч трохи спокутувати цю провину своїх співвітчизників, Гайке писав у своїй книзі: „Хай ця праця внесе ясність щодо заслуг українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрости і порядности її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямованим“.

Однак Гайке був єдиним (!) фаховим німецьким офіцером в українській дивізії. За його свідченнями, решта її командирів-німців були раніше поліцейськими. Ними, радше, і зосталися упродовж служби в одному з’єднанні з українцями, бо, за словами Гайке, „деякі досвідчені німецькі офіцери могли дечого повчитися від українських старшин“.

Та навіть професіонали не зуміли перешкодити переходу дивізійників до УПА за кожної нагоди. Коли навесні 1944-го один із батальйонів дивізії кинули на фронт під Тернопіль, звідти повернулися лише 130 вояків, а решта з тих, хто не загинув, стали повстанцями.

А тоді, коли дивізію не довезли до Богородчан, висадивши в Ожидові (Буський район Львівщини) неподалік Бродів, її вояки, за словами А. Боляновського, „суттєво допомогли повстанцям зброєю“; „завдяки переданим дивізійними офіцерами та вояками зброї та спорядженню повністю озброєно два курені (батальйони. - Авт.) групи „УПА-Захід“.

Своєю чергою, повстанці не лише приймали допомогу від дивізійників, а й пропонували її навзаєм. Коли німці залишили дивізію під Бродами майже наодинці з ворогом, який переважав за кількістю та озброєнням, то, як свідчить Гайке, відбулася така подія: „У той час до Української Дивізії прибуває делегація від Української Повстанської Армії. Вона виявила готовність допомогти Дивізії. Вояки УПА - молоді хлопці, без військового вишколу, у цивільному одязі. Дивізія не має для них обмундирування і як в інтересі вояків Дивізії, так і бійців УПА мусить відмовитися від пропонованої допомоги“.

Тобто спілці дивізійників із повстанцями гітлерівці намагалися перешкодити навіть тоді, коли зазвичай хапаються і за соломинку. А тим часом проросійські кола в Україні досі проголошують нацистів союзниками... УПА. Однак прискіпливий аналіз подій літа 1944 року не дозволяє відкидати з порога версію про те, що німецькі генерали радше готові були тоді порозумітися коштом українських націоналістів зі... Сталіним.

Сподіваючись закінчити війну в результаті вдалого замаху на Гітлера (вибуховий пристрій під ним спрацював у розпал битви під Бродами 20 липня 1944-го, однак тільки покалічив диктатора), генерали вермахту навряд чи воліли, аби їм заважали дійти згоди з Кремлем такі „яблука розбрату“, як УПА та українська дивізія. От і відправили її, ще необстріляну, на найважчий відтинок фронту, де логіка підказувала зосередити досвідчене з’єднання.

Приречені на смерть... „союзниками“

На користь версії про те, що дивізію кинули під Броди, аби знищити, говорить і такий факт: коли німецьким частинам наказали прориватися з оточення, то українцям повеліли, навпаки, - прикривати цю втечу. Та й наказ про відступ надійшов німецьким дивізіям саме 20 липня 1944-го, а саме цього дня змовники проти Гітлера вже поспішили повідомити з Берліна своїм спільникам на фронті, що нібито тирана знищено й для війни причин тепер немає.

Тож не виключено, що німецькі генерали переймалися під Бродами не так відсіччю червоній армії, як життям своїх солдатів. Натомість українських вояків прирекли на вірну смерть, яку вони гідно прийняли, бо, на відміну від німецьких зайд, воювали на власній землі й за власну землю. Тому й не дивно, що таких воїнів мали підстави остерігатися передусім їхні формальні союзники в Берліні.

Відтак, навіть коли після битви під Бродами з’ясувалося, що Гітлер вижив і війна триватиме, командир дивізії генерал Фріц Фрайтаг пропонував не відновлювати це з’єднання. Та й у ході битви він заявив своєму командуванню, що, за свідченням Гайке, „не в стані командувати далі українською дивізією, бо не має над нею жодного контролю“.

Попри таке зізнання Фрайтага, за хоробрість, виявлену українською дивізією у битві під Бродами, її командир був... удостоєний Лицарського хреста. А оскільки особистої хоробрості він насправді не продемонстрував, то чи не за боротьбу з українською дивізією насправді був нагороджений цей генерал?..

До честі німецьких вояків, 1957 року вони хоч трохи відновили справедливість. У книзі „Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1929 - 1945)“ історик Андрій Боляновський цитував таку оцінку участі дивізії у битві під Бродами в німецькому військовому часописі „Der Fraiwillige“:

„Незважаючи на дуже сильний ворожий вогонь, понад 3000 добровольців української дивізії змогли здійснити прорив. Головне командування червоної армії розцінило втрати української дивізії на 6000 вбитими, пораненими і полоненими. Решта безслідно зникла. Багато з них уже після капітуляції Німеччини довго боролися в лавах українських повстанців... Їх кров була великою жертвою української молоді для мрії вільної України. Якщо колись цьому славному й так важко знедоленому хліборобському народові проб’є година волі, всупереч усьому, нещасливий бій під Бродами буде світлою сторінкою славної історії України“.

Росіян у Гітлера було найбільше

Автор тієї розповіді сподівається, що читач вибачить за розлогу цитату, покликану колоти очі тим, хто досі вважає вояків 1-ї дивізії Української національної армії німецькими колаборантами. Ще й уперто величає її попередньою назвою - дивізія СС „Галичина“, замовчуючи при цьому те, що німецьких дивізій „зброї СС“ було дві.

До слова, за даними А. Боляновського, 27 липня 1942 року Гітлер заявив своєму соратнику Мартіну Борману: „У жодному разі не можна однаково оцінювати того, хто зачислений до військ СС, і того, хто служить у підрозділах СС, безпосередньо підпорядкованих партії. Нині тих осіб, які зачислені до військ СС, потрібно, перш за все, оцінювати як вояків; такий підхід збережеться і у майбутньому“. Та, вочевидь, ті, хто зараховує вояків 1-ї дивізії Української національної армії до есесівців, краще від Гітлера знають, про що говорять?

За даними німецьких джерел, наведеними Андрієм Боляновським, у ході Другої світової у німецьких збройних силах воювали близько двох мільйонів іноземців, половина з яких були зі Східної Європи. У тому числі 250 тис. - українцями (восени 1944-го - 222 тис.), а 310 тис. - росіянами. Отже, 1-а дивізія Української національної армії воювала проти Сталіна пліч-о-пліч із 310 тисячами росіян!..

Чи доводилося читачеві читати про них стільки негативного, скільки написано в Україні про вояків 1-ї дивізії Української національної армії? А чи чув читач про те, що дивізії „зброї СС“ були сформовані німцями з представників майже усіх європейських націй - албанців, бельгійців, болгарів, голландців, датчан, естонців, італійців, латишів, литовців, румунів, словаків, угорців, французів, хорватів та інших, а також арабів, індійців, татар?..

Та й у сусідній Польщі героями визнали й легіонерів Юзефа Пілсудського, котрі в ході Першої світової боролися проти росіян у складі австрійського війська, і солдатів корпусу Юзефа Довбур-Мусьніцького, які протистояли в складі російської армії австрійцям. Ані в згадуваних, ані в Балтійських країнах не вважають, що іноземцям ліпше знати про те, хто більше допік їхнім предкам. Тим паче таким, котрі ніколи не захищали українську державність, а тільки допомагали душити її.

Ігор ГОЛОД

комментарии powered by Disqus
Погода
Погода у Львові

вологість:

тиск:

вітер:

 

   © «Комментарии:», 2014

Система Orphus proIT weblog.com.ua