ЛЬВІВ

Євген Москвяк: “Тільки Бог знає, як і коли людині піти з життя“ – “Ратуша”, 30 жовтня

0

Адреса Котляревського, 53, напевно, мало що скаже пересічному львів’янинові. Тим паче, що саму будову ніби заховано подалі від очей – у глибині подвір’я. Але ті, чиї родичі чи знайомі перебувають у міській лікарні “Хоспіс“, добре знають цю “стежину“, бо іноді витоптують її роками. Якщо, звичайно, вдається ходити роками – частіше відвідування закінчуються занадто швидко. Як ви вже зрозуміли, йдеться про прихисток для невиліковно хворих. А я потрапила туди не за редакційним завданням і не з журналістської цікавості. Прийшла – бо прийшла. При вході зустріла зграйку студенток – усі, як і належиться практикантам, у білих халатиках, усі молоді, усміхнені, але занадто вже тихі, негамірні. Попросила лікаря провести мене коридорами і палатами лічниці – така собі екскурсія. Скажу відразу: пан лікар не пручався – як хочете, будь ласка. І ще скажу: я не змогла перейтися всіма палатами – після відвідин перших трьох просто забракло сил. Щодо вражень? Пацієнти дуже спокійні. Все чисте – і постіль, і підлоги, і вікна. Тепло. Попри те, що майже всі хворі – лежачі, жодних запахів. І всюди пронизлива тиша – ані криків, ані стогонів, ані плачів, ані, ані, ані… А потім була тривала і відверта бесіда з головним лікарем Хоспісу заслуженим лікарем України паном Євгеном МОСКВЯКОМ, який розповів, що ідея створення лікарні належить проректорові з наукової роботи Львівського медуніверситету і завідувачу кафедри онкології Борису Тарасовичу Білинському – йому і більше нікому. Хоспіс створено 7 років тому. “Але ще коли я викладав у медучилищі, у мене виникала думка, аби створити клініку, де б студенти могли спокійно відпрацьовувати практику – йдеться про формування доброго фахівця середньої ланки. І тоді ж виникла ідея заснувати доглядову лікарню. А ще раніше, коли вчився в медінституті, я з другого по шостий курс працював медбратом. Це була четверта поліклініка, це було обслуговування онкологічних хворих на дому. Отож ті реальні картинки, ті фізичні страждання, ті моральні болі, сімейні відносини закарбувалися в пам’яті. Тоді й задумав створити клініку для хворих, що залишилися поза медициною. На жаль, маючи 30 ліжок, не можемо зарадити всім, хто потребує допомоги і догляду, – таких лікарень на Львів треба бодай чотири – п’ять“. – Наскільки я знаю, ви госпіталізуєте не тільки онкологічних хворих. – Маєте рацію. І це якраз є особливістю нашої лікарні, яка відрізняє нас від усіх інших Хоспісів. І це саме ми започаткували. Скажіть, хіба тільки онкологічні хворі є невиліковно хворими? – Якщо ви вже так ставите питання, то, напевно, коли берете до себе хворих, не відштовхуєтеся від віку? – Для нас має значення тільки факт невиліковності. – Може, не дуже коректне запитання: ота невиліковна хвороба може тривати і 10 років, і 2 місяці, і 2 тижні – залежно від того, в якій стадії недуги пацієнт потрапив до вас і як інтенсивно вона перебігає. То чи готові ви опікуватися тою людиною 10 років? – Були випадки, коли хворі лежали по 4 роки. У нас зростає число черговиків на онкологію, і вони, фактично, мало у нас перебувають, а для того, щоб допомогти їм, тобто взяти до себе, просимо сім’ї, неонкологічні хворі з яких у нас перебувають і рік, і два, забрати рідних на певний час додому. І як родичі це сприймають – це їхні проблеми, а ми мусимо допомогти якнайбільшому числу людей. – Не пригадуєте, скільки за той час у вас було дітей і якого віку? – Напевно, п’ять – з пухлинами мозку, з водянкою мозку. Вік – від півроку до двох років. І тепер телефонували з будинку дитини – про таку ж малечу. Але, зрозумійте, на дитячий Хоспіс ми просто непристосовані. А такий Хоспіс обов’язково має бути. І я думаю, що якщо мене почує не тільки міська, а й обласна влада, то дитячий Хоспіс обов’язково у Львові буде. Тим більше, у наш час. – А де надибуєте хворих? – Коли ми тільки почали працювати, то розіслали головним лікарям наших лікарень і поліклінік положення про госпіталізацію до Хоспісу, і саме вони скеровують до нас невиліковних хворих. – Чи надаєте перевагу тим людям, які є самотні? – Сім років нашої праці засвідчує, що тепер самотніх нема: є або родина, або опікуни. Є поодинокі випадки, коли до нас звертаються із жеків, з будинку перестарілих, з гуртожитків. – Як добираєте персонал, чи готуєте спеціально людей до такої, м’яко кажучи, непростої роботи? – Ні, беремо звичайних медсестер, а потім уже тут “відшліфовуємо“. – Чи працює у вас психолог? – Нам не потрібен психолог – у нас самі лікарі є психологами. До речі, якщо взагалі йдеться про лікаря, то він вже за суттю своєю має бути психологом. – Дозвольте мені заперечити. Це ви явно перебільшуєте – погодьтеся, аж ніяк не всюди і аж ніяк і не завжди лікар є знавцем людських душ. – Я говорю про своїх лікарів і наголошую на тому, що маю прекрасних лікарів. – Лікарі якого фаху у вас працюють? – Маємо трьох терапевтів. Колись ставили питання про залучення до роботи психіатра, позаяк у невиліковно хворих можуть бути порушення психіки. Одначе пізніше від такого спеціаліста відмовилися – самі даємо собі раду. Якщо ж бачимо, що потрібна додаткова консультація, то обов’язково залучаємо профільних лікарів. Маємо 13 медсестер і 13 санітарок. Нам вистачає. – На чому тримаєтеся фінансово? – Коли тільки починали працювати, насамперед, визначалися з фінансуванням, бо зрозуміло, що без цього – аж ніяк. Мріяли про виїзну бригаду, про диспетчерську, складали бізнес-плани – мали масу ідей. Але для реалізації всіх програм потрібно було гарне фінансування. І дійшли висновку, що при нинішній ситуації, коли неймовірним є податковий тиск, просто невигідно переходити на інші види фінансування. Чинна податкова система пожирає все, і прибуток буде мінімальним. Тому єдиним джерелом на нині залишається спонсорство на особистих контактах. – Йдеться про спонсорство вітчизняне чи маєте закордонних покровителів? – Йдеться тільки про вітчизняних спонсорів. – Чому? – Бо найкраще ми самі можемо собі допомогти. А допомога з-за кордону… Нащо створювати собі ілюзії? Ми спокійно могли розвиватися на тій базі, яку мали. І ми робили це. – А як у вас із зарплатою? – Зарплата наших лікарів дорівнює зарплатам в інших лікарнях – попри те, що тут є і моральні, й інші проблеми… Є різниця, і велика, між моїм терапевтом, і таким, що працює у звичайній лікарні. Той, принаймні, бачить ефективність своєї роботи. Я не хочу нічого і нікого порівнювати, але ми, скидається, виконуємо важчу роботу, витрачаючи більше енергії, розуму. А морально як важко! Але, попри все, вважаємо, що виконуємо добру роботу. – Чи не траплялися випадки, що вам, припустимо, жалілися пацієнти чи самі зауважували, що медперсонал ставиться до них, скажімо, не зовсім коректно? – На початках такі випадки траплялися, і, в основному, це стосувалося молодшого медперсоналу – санітарок. – Як ви чинили стосовно цих людей – звільняли з роботи? – Ви розумієте, людина прийшла зі села, там були цілком інакші стосунки – і в сім’ї, і між сусідами. А тут треба все терпіти. Наш народ не звик терпіти, хоча й кажуть, що українці – терплячі. Нічого подібного. Але кожна людина є гнучка. Ми проводили з ними співбесіди. А звільняти… Я нікого не звільняв. Навіщо звільняти? Напевно, це Бог так розпорядився, що до нас працевлаштовувалися добрі діти. (Щоправда, траплялися поодинокі випадки, коли хтось щось крав, неправду говорив…) Але, в основному, до нас приходять з добрими намірами. Інша справа, що вони не навчені. У нас дуже важкі хворі, і ніхто не знає, на якому рівні з ними спілкуватися. – Чи велика у вас плинність кадрів? – У будь-якій установі, де є дисципліна, плинність кадрів буде. На першому місці, без сумніву, важкість роботи. Є люди, які працюють півроку, а потім приходять до мене і кажуть, що не витримують. Питань нема – шукаємо заміну. На другому місці – зарплата, яка, як не крути, є мізерною. Також не треба відкидати ймовірності професійних захворювань. – Я мала можливість поспілкуватися з вашими лікарями, і не побачила на їхніх обличчях втоми – люди усміхнені, лагідні, дуже врівноважені. Це що? Психоемоційні якості чи стиль роботи? – І перше, і друге. Вони з тим почали працювати, вони добре усвідомлють, в якому середовищі перебувають. До речі, на початках ми розмірковували, як спілкуватися з пацієнтами – жаліти їх? Бо, погодьтеся, горе є горе. А потім дійшли висновку, що ставитимемося до них як в інших лікувальних установах – тобто вдаватимемо, що все перебігає нормально. Ми з ними жартуємо, своєю поведінкою стараємося відволікти від хвороби. – Пацієнти потрапляють до вас у різних станах – і притомні, і непритомні. Отож чи говорите ви тим, що можуть спілкуватися, що вони є невиліковно хворі? – Жодному ми відкрито про це не сказали. Інша річ, що людина сама це зрозуміла і йде на відкриту розмову – тоді ми цю розмову підтримуємо. Але ставимося до цього дуже обережно – бо сказати людині: ти помреш… По-перше, тобі самому страшно це сказати, а по-друге, невідомо, якою буде реакція пацієнта. – Випадків самогубства у вас не було? – Жодного. – Люди нині є дуже грамотні, освічені і прекрасно знають, що таке Хоспіс. Отож, потрапляючи сюди, хіба не розуміють, що тут –останній притулок? – На самому початку розмови ми з вами говорили про те, що свого часу відмовилися від суто ракових хворих. А відмовилися саме тому, щоб не надавати нашій установі статусу останнього притулку. В нас були неонкологічні хворі, які, певний час перебуваючи в Хоспісі і підлікувавшись, ішли додому своїми ногами. Є багато випадків, коли ми зупиняємо їхні хвороби, і вони ще тривалий час живуть удома. – Якщо у ваших пацієнтів є якісь захцянки (в одній з палат, наприклад, живе хвилястий зелененький папужка Кеша), чи виконуєте ви ці їхні захцянки? – Без сумніву. Майже всі. – Наприклад? – Хто кота, хто собаку хоче сюди привести. – І що, дозволяєте? – На один день – так. Питань нема – в палату тваринку заведемо, та й усе. Буває, хтось хоче 100 грамів випити… У нас нема ліміту, нема заборон. – Якщо трапляється так, що хворі, котрі лежать в одній палаті, не можуть знайти спільної мови? – Такі конфлікти доволі часті. Без проблем – розводимо пацієнтів по різних палатах. – Чи є якісь обмеження у відвідуваннях? – Можна хоч цілодобово перебувати у хворого. Табу нема – у таких лікувальних закладах не повинно бути режиму. – Чи щільні контакти з церквою? – Раз на тиждень до хворих приходить представник від церкви Юра. Щонеділі у нас Служба Божа. Приходять до наших пацієнтів й дуже багато монахинь. Я не буду нічого коментувати, але трапляється, що після відвідин монахинь починаються плачі. Тому просимо спілкуватися з хворими так, щоб розмова не була сумною. – Як, Євгене Йосиповичу, самі даєте собі раду в сенсі душевного комфорту, як скидаєте зі себе тягар повсякденних турбот? – Вважаю, що ми вже є цілком адаптовані – здається, що це звичайна, нормальна робота. А на початках, коли таки було важко, знімав негативні емоції заняттями спортом: влітку – футболом, взимку – лижами. А взагалі, я сам себе навчив жити: приходжу на роботу – я є в роботі, залишаючи лікарню – мозок щодо роботи вимикаю. Інакше неможливо. – Чи можете тепер, коли минуло вже стільки років, сказати самому собі, що не помилилися, вдавшись саме до такої важкої праці? – Навпаки. Коли ми відкривалися з розрахунку на онкологічних хворих, то нараховували їх до 2,5 – 3 тисяч. Тепер, коли трішки “перепрофілювали“ свою діяльність, дійшли висновку, що невиліковних є по Львову до 20 тисяч. І їм треба допомагати. А ще твердо знаємо, що не тільки вирішуємо соціальні питання, а й даємо економію бюджету – до 400 – 500 тисяч за рік. Уявіть собі, що ті 30 людей, які в нас перебувають, щоденно по 3 – 4 рази викликали швидку. Ми також підрахували, скільки коштували виклики дільничного терапевта. А листки непрацездатності, що їх правдами і неправдами брали родичі невиліковно хворих, аби за ними доглядати?! А тепер порівняйте, в що ми обходимося державі. За рік використовуємо 200 тисяч гривень: це заробітна плата, 1,60 – харчування і до 2 гривень – медикаменти плюс енергозатрати. А решту проблем, яких є дуже багато, вирішуємо за рахунок додаткового фінансування, про яке вже йшлося вище. – І насамкінець: чи є випадок, який вразив і про який хотіли б розповісти? – Кілька років тому до нас прийшло літнє подружжя, яке, наслухавшись по радіо і надивившись по телевізору сюжетів про евтаназію, прийшло до нас… помирати: вони так усе життя любили один одного, що вирішили вмерти в один день, причому саме в нас – щоб ми їх усипили. Я говорив із ними, напевно, години зо три. Вони пішли і більше не поверталися. Я їм не давав життя і не маю права його забирати. Бог людину народив, і тільки Бог знає, як і коли їй піти з життя. Тетяна КОЗИРЄВА, “Ратуша”, 30 жовтня

Новини партнерів

Loading...

Новини Trembita.info

Останні новини

12:51

Працівників сфери обслуговування зобов`язали розмовляти виключно українською мовою

17:33

У Львові святкуватимуть китайський Новий рік. (Перелік заходів)

15:35

На Львівщині зросли тарифи у приміських та міжміських маршрутках

12:48

У Львові на хабарі затримали працівницю міграційної служби

10:29

На Львівщині реставрують храми внесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО

Архів

lviv.comments.ua

block2

lviv.comments.ua
Загрузка...

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине

   © «Комментарии:», 2014

Система Orphus