ЛЬВІВ

Василь Рябошапко: “Найбільше, що болить, — це зрада, зрада людей, які декларували дружнє ставлення до тебе” — “Ратуша“, 29 листопада

0

Генерал-майора міліції Василя Рябошапка не треба представляти львів’янам. Він у нашому місті народився, виріс, навчався в університеті, керував міліцією на транспорті у Львівському аеропорту, Залізничним райвідділом внутрішніх справ. Василь Рябошапко створював з нуля податкому міліцію Львівщини, керував УМВСУ у Львівській області. Зараз генерал Рябошапко — у розпорядженні МВС України.

Дружина Василя Івановича вважає, що нинішній рік — не його рік: спочатку чоловік зламав руку, потім наразився на зухвалий напад злочинців і нині проходить курс лікування.

— Пане Василю, як себе почуваєте після неприємної історії, яку довелося недавно пережити?

— Я добре себе почуваю. Якщо говорити про моральний стан, то він відновлений. Фізично я також у нормі, за винятком проблем зі зором. Але це питання часу. Головне, щоб моральний стан був відмінним, а з ним у мене все гаразд.

— Як ви вважаєте, міліція знайде злочинців?

— Я думаю, що це питання до всієї правоохоронної системи. Такий безпрецедентний випадок, на мою думку, — це виклик міліції, працівникам служби безпеки та прокуратури. Злочин кваліфікують як хуліганство. На мій погляд, прокуратура повинна цю справу взяти у своє провадження і кваліфікувати цей злочин як напад на працівника міліції при виконанні службових обов’язків. Все таємне з часом стає очевидним.

— Який урок ви винесли з цієї історії?

— Не можна розслаблятись!

— А який урок повинні винести ваші вороги?

— Вважаю, що це не тільки мої вороги — це вороги нашої держави та громади. Переконаний, що їхні дії повинні отримати відповідну правову оцінку, а суд визначить міру покарання.

— Що для вас у житті головне — добробут чи душевний спокій?

— Ні перше, ні друге. Для мене головне — відчуття того, що ти потрібний. Важливим є те, що ти зробив для своїх батьків, для своїх близьких, які повірили в тебе, я маю на увазі дружину, яка віддала тобі своє життя, дітей, яким ти дав життя і виховуєш. Ось ці питання, напевно, і є тією площиною, в якій близькі друзі, громадськість, край, в якому ти проживаєш, дуже багато важать. А якщо ми будемо розмірковувати такими пафосними категоріями, як держава, влада... З найменших речей формуються успіхи в нашій державі. Мені важливо, як мене оцінюють найближчі друзі і люди, для яких я працюю.

— Важко стати генералом міліції?

— Генерал — це вищий щабель у певній службовій ієрархії. Річ у тому, що після закінчення юридичного факультету Львівського університету імені Івана Франка я працював тільки в міліції. Зрозуміло, що це нелегко. Починав службу старшиною, пройшов усі ступені і не перескочив ні через одне звання.

— Чи важко було вчитися в уні-верситеті, адже ваша мати викладала на юридичному факультеті і тому контроль за навчанням був суворим?

—Прискіпливість маминих колег не давала розслабитись. Планка вимог викладачів була на найвищому рівні. У нашій родині переважають юристи, і я ніколи не шкодував, що віддав перевагу саме юридичній справі.

— Робота у правоохоронних органах має специфіку — люди, які стикаються зі злочинцями, з часом самі стають циніками. Як ви з цією хворобою боролися?

— З першого дня роботи в органах внутрішніх справ мене вразила система, яка займалась вихованням молодих працівників у системі МВС — була відповідна програма. Я пам’ятаю, що, коли працював у Залізничному райвід-ділі міста, нам влаштовували щотижневі зустрічі із львівською інтелігенцією. Керівництво практикувало зустрічі з відомими людьми. Крім цього, щотижня проходили політінформації. Піднімався загальноосвітній і культурний рі-вень працівників міліції. Активно пропагувалася фізична культура. Це була своє-рідна противага нега-тивові, з яким правоохоронці повсякчас зіштовхувались на службі.

— Як долали ці труднощі?

— Чому держава дозволила молодим людям у сорок чи сорок п’ять років йти на пенсію? Тут враховується те, що впродовж дня постійно зіштовхуєшся з проблемами. Це надзвичайно складне психологічне навантаження. Я завжди говорив, що ти і цегли не носиш, і бетону не мішаєш, а в кінці робочого дня таке відчуття, немов би розвантажував вагони з піском. Ця проблема є надзвичайно важливою.

— Почуття гумору допомагало?

— У правоохоронних органах без почуття гумору не обійтися. У важких ситуаціях я завжди знаходжу якусь шпаринку для жарту.

— Чи є різниця між правоохоронною системою Україні та інших держав?

– Основна різниця — у ставленні держави до правоохоронців. Я побував у Німеччині, Америці, не кажучи вже про ближчих сусідів. У нашій державі ставлення до правоохоронців — соціалістичне. Воно залишилось ще з часів Радянського Союзу і не змінилося й досі. Міліціонер сам себе має прогодувати, він сам собі має дати раду: піде на асфальт попасеться чи ще щось таке. В розвинутих країнах — правоохоронці матеріально і технічно більш забезпечені. Там до того ж, і відповідний добір кадрів. За кордоном ця робота входить до числа престижних. У США потрапити до “касти” поліцейських надзвичайно складно. Людина, яка віддала двадцять, двадцять п’ять років службі в органах, стає пенсійно забезпеченою і може дозволити собі жити на належному рівні. Ми до цього також колись прийдемо. Якщо хочемо навести лад у суспільстві, повинна бути потужна правоохоронна система.

— Чи пам’ятаєте першу несправедливість, з якою зіштовхнулися у своєму житті?

– Найбільше, що болить — це зрада. Насамперед людей, які декларували дружнє ставлення до тебе. Це ті люди, з якими ти йдеш по життю, а потім, коли виникає якась неприємна ситуація, вони бояться тебе підтримати. Це для мене дивно. І це, напевно, найбільша несправедливість, яка колись була.

– Як ви вважаєте, чому молоді люди вступають на юридичні факультети? Щоб боротися зі злочинністю чи щоб забезпечити собі гідне життя?

— Я б це питання ставив по-іншому. Питання забезпечення — це правомірно та об’єктивно.... Приходить людина на роботу в якусь структуру і питає: а скільки ви будете мені платити? Але, не дай Боже, якби таке запитали в міліції. Сьогодні я на це дивлюся по-іншому. Свідомо обираючи фах, людина думає про те, чи дасть ця професія їй можливість повноцінно забезпечити потреби своєї родини, відчути себе незалежним. А це особливо потрібно правоохоронцям, бо якщо він буде фінансово залежним — це недобре. Колись підсвідомо вважали, що ця професія дозволить заробити на життя. В останні роки, на превеликий жаль, випусники юридичних факультетів на роботу до правоохоронних органів не йдуть. Це болюче питання. Якщо ж раніше проводився конкурс на роботу в МВС, то сьогодні такого не спостерігається. Чому? Та тому, що авторитет правоохоронної структури впав.

— Мені здається, що у вас така професія, коли дуже важко знайти справжніх друзів, але чомусь дуже легко нажити ворогів.

— Є справжні друзі, з якими я крокую по життю зі шкільних та студентських лав. У тому числі, мої колеги-правоохоронці. Наша робота настільки контактна, що знаходиш більше однодумців і колег, ніж в інших сферах. Ти весь час пов’язаний із людьми.

— У житті трапляються різні люди. Кого потрібно більше боятися, байдужих чи ворогів?

— Наше суспільство повсякчас собі ставить питання, кого і чого нам боятися? Коли приїздиш у розвинуті країни, тебе огортає відчуття спокою. Ти себе почуваєш упевненим у цьому суспільстві. Там безпечно в транспорті, в громадських закладах... Будь-де, де б ти не був. А в нас? Грабують студентів Франкового університету серед білого дня. А після п’ятої вечора на наших вулицях панує темрява. І знову неспокій на душі, переживаєш, коли прийде твоя дитина і чи ніхто її не зачепить, не образить. Ці проблеми пов’язані із роботою органів внутрішніх справ. Це їхній обов’язок зробити так, щоб кожна людина, де б вона не перебувала, почувала себе захищеною і впевненою.

— Ви завжди спокійні і впевнені, ніколи не підвищуєте голос — як вдається тримати себе в руках?

— Я багато часу віддаю спорту. Під час тренувань дуже гарно розряджаюся. Так викричишся, набігаєшся, що вся негативна енергія зникає.

— Маєте якісь особливі, екстремальні захоплення?

— З четвертого класу школи професійно займаюся великим тенісом. Люблю цей вид спорту, ще й до сьогодні ним займаюся. Крім цього, граю у футбол, що дає можливість викинути на полі всі негативні емоції, які назбиралися впродовж тижня. Футбол є колективним видом спорту, тому він мені подобається. А з екстремальних захоплень — гірські лижі. Маючи такі прекрасні гори, як наші Карпати, не можна всидіти вдома. У Славську, при бажанні, можете отримати екстремальні відчуття.

— Як ви стали фанатом футболу?

— Колись у Львові в кожному дворі були свої футбольні команди. Цим видом спорту дуже захоплювались. Це є найдемократичніший вид спорту, тому що м’яч — один на всіх. З того все починалось. А з колегами у футбол граю постійно. Наша команда виборювала перше місце на турнірах серед аматорів-поліціянтів. 1995 року виграли міжнародний турнір у Варшаві, так званий “Old boys”(старі хлопці) — учасникам якого було більше тридцяти п’яти років.

— Ким хочете бачити своїх дітей?

— По-перше, порядними людьми. Донька закінчила факультет міжнародних відносин. Сьогодні займається викладацькою роботою. У неї — своя сім’я. Від доньки я отримав найцінніше що може бути — внука, якому незабаром виповниться чотири рочки. Це дуже симпатична та розумна дитина. Син навчається в дев’ятому класі, і я покладаю на нього великі надії. Я впевнений, що він буде гідним громадянином нашого суспільства і люблячим сином.

— Щоразу настає новий день, постають нові завдання. Поміж всього цього руху, які питання ставите собі щодня?

– Намагаюся віднаходити у кожній прожитій миті щось позитивне. І, не дай Боже, зациклитись на якихось проблемах. Проблеми є всюди: на роботі, в родині, у стосунках між людьми. Я намагаюсь у кожній ситуації, в яку потрапляю, знайти щось позитивне. Повірте, якщо уважно приглянутись, то можна відшукати у всьому щось хороше.

Через свої контакти із полі-цейськими з інших країн я переконався, що українці їм нічим не поступаються. Багато громадян із розвинутих країн у нашій ситуації, я переконаний, не вижили б — зникли б, як мамонти. А ми якось виживаємо. Хотілося б, щоб панувала справедливість і звичайні людські якості враховувались при висуненні на керівні посади. І не потрібно тут філософствувати. Якщо говорити простою мовою, то наші керівники повинні бути порядними людьми і дбати не тільки про себе. Це так просто звучить: здається, що занадто просто. Справа в простоті рішеннь, які приймають наші колеги у Західній Європі. А простота — це запорука того, що система буде працювати. Якщо ви створите занадто складну систему, вона не функціонуватиме. Повинно бути більше простих ліній, зрозумілих кроків. Цю систему мають розуміти як вчені, так і прості люди.

Максим КУШНІР, “Ратуша“, 29 листопада

Новини партнерів

Loading...

Новини Trembita.info

Останні новини

13:33

У Львові контрабандними ліками торгували через Інтернет

11:26

Без гарячої води залишились 28 вулиць

17:55

Львів’янка здобула шосту перемогу на Євро-2018

16:27

Громада виступає проти будівництва сміттєпереробного комплексу

14:48

Що вимагають львів’яни від міської влади

Архів

lviv.comments.ua

block2

lviv.comments.ua
Загрузка...

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине

   © «Комментарии:», 2014

Система Orphus