ЛЬВІВ

Микола КОЛЕССА: „Я тільки зараз зрозумів, що дещо треба переробити...“ - „Високий Замок“, 4 грудня

0

6 грудня Миколі Філаретовичу Колессі, видатному композитору і диригенту, академіку, професору, лауреату Державної премії ім. Т. Шевченка, Герою України та повному кавалеру орденів “За заслуги”, виповнюється сто років.

Ця людина є справжнім інтелігентом “старого взірця”, яка зберегла світлий розум та дивовижну пам’ять. Розмовляти з ним – все одно, що читати мудру книжку, в якій для всього знайшлося місце – і для серйозних роздумів про музику та національну культуру, і для спостережень щодо особливостей людських стосунків у старі часи і тепер, і для висновків про найважливіші цінності людського життя. Микола Колесса – це ціла епоха.

Скільки разів я піднімалася старими сходами на другий поверх цього будинку на вулиці Конопницької – і щоразу потім виходила від Миколи Колесси у захваті від ясного, чистого розуму цієї далеко вже не молодої людини, від простих життєвих істин, почутих від нього. Колись Микола Філаретович сам відчиняв двері – тепер мене зустрічає пані Віра, яка допомагає професору, коли його донька Харитина та інші рідні на роботі.

Видатному композитору і диригенту, академіку, професору, лауреату Національної премії ім. Т. Шевченка, Герою України та повному кавалеру орденів “За заслуги” 6 грудня виповнюється сто років. Микола Філаретович, як і рік тому, зустрічає мене сидячи у кріслі, під бордовим пледом, поруч – газети. Вітаючись, як завжди, підносить руку гості до губ: “О, надворі, мабуть, дуже холодно. Зима нарешті починається?..”.

- Як ви почуваєтеся, Миколо Філаретовичу?

- Як у неволі – бо не можу рухатися. Нога зламана, мав тяжку операцію три роки тому, тепер не можу ходити. Якісь такі недуги з’явилися, яких дотепер не мав. Читати не можу – ось що гнітить. На концертах, щоправда, буваю – машиною мене возять або таксі беру. Тепер усе перевернулося догори ногами. Нічого робити не можу. Мабуть, усе, що міг зробити, я вже зробив. Але є відчуття, що багато часу втратив даремно. Тоді, коли я той час губив, не відчував, що його втрачаю. Людина не цінить часу і тому втрачає можливості. От чого шкода…

- Чи доводилося вам вітати якусь іншу людину зі сторічним ювілеєм?

- Станіслав Людкевич прожив 103 роки – я з ним багато спілкувався і до, і після його ювілею. Приходив до нього, ми говорили. Він був дуже товариський, любив поговорити. А те, що я дожив до його років, для мене велика несподіванка. Чого я так довго живу? Живу та й живу. І нічого ліпшого не роблю. Часом, коли буваю в якомусь товаристві – на концерті, скажімо, чи на якомусь зібранні, то думаю: слухай, чоловіче, та ти з них усіх найстарший. І таке охоплює почуття самотності… Нема вже нікого, хто був мені ровесником. Повмирали навіть молодші за мене. Чому я живу, а тамті повмирали?

- Вам так, мабуть, судилося… Здоров’я було міцне…

- Навпаки. Я багато на шлунок хворів, весь час був на дієті. І то від двадцяти з чимось років. Ніколи не був повністю здоровий.

- Люльку далі курите?

- Курю – раз чи два на день.

- І каву п’єте?

- І каву п’ю – зранку, не таку міцну, як колись, отаку ложечку кави на горнятко…

- А спати коли лягаєте?

- О дванадцятій.

- До дванадцятої спати не хочете?

- І після дванадцятої не хочу. Не сплю до третьої, до півтретьої. Все щось думаю, згадую.

- Про що думаєте?

- В основному про минуле. Але і про майбутнє теж. Часом думаю, чому я не брався за оперу…

- І чому?

- Не зустрів доброго лібрето, яке б мене захопило. І час не цінував так, як би зараз його цінував, але ж сил уже нема…

- Одні живуть за принципом “задовольняйся малим”, інші – “прагни більшого”. Як би варто було, на вашу думку?

- Залежить, яке то те менше, і яке то те більше. Людині багато не треба – вона може мінімумом обходитися. У матеріальному розумінні. Але якщо вже щось робиш – варто намагатися зробити якнайбільше і якнайкраще. Мені час від часу ставлять послухати те, що я написав колись. Після того слухання думаю, чи можна було зробити краще. Аби ті симфонії були не на рік - не на два написані, а на довший час.

- Ви кажете, що читати не можете, а тут газети розкладені…

- Пані Віра читає мені вголос пресу або звідти найцікавіші новини розповідає. Тому я в курсі того, що відбувається. Телевізор майже не дивлюся, але бачу, що московське телебачення зараз чомусь далеко цікавіше. Там такі цікаві музичні передачі, спеціальні канали з культури, щось цікаве з життя природи. Чомусь у нас таких немає. Іноді моя донька прибігає з кухні – у нас там телевізор: ходи, ходи, там диригує такий-то. Везуть мене до телевізора – бачите, тут на кріслі є коліщата – це я ще можу подивитися і послухати, це мені цікаво і не втомлює.

- Чи все видане з того, що ви написали?

- Не можу нарікати. Все, що варто було видати, - видано. Але деякі речі не вдалося донести до слухача. Один режисер знімав фільм про Франка. Ми вдвох написали музику – я і Лятошинський. Він – свою частину, я – свою. А потім, коли мене закликали до обкому на перегляд, я був розчарований. Франко на екрані виявився зовсім не таким, яким він був насправді. У фільмі він рішуче заходить у приміщення, голосно каже “Добрий день!”. А він був дуже скромний, весь у собі, пальці ось так тримав… Добрий режисер, але не знав тих особливостей Франка і тих настроїв, які тут були. Фільм не прийняли, на екран він так і не вийшов.

- Чи маєте вже якісь плани на суботу – свій день народження?

- Знаю, що буде концерт в Опері, і буде виконуватися моє “Лемківське весілля”, диригуватиме мій онук – Ярема.

- Вчити свого важче, аніж чужого?

- Так само. Якщо виджу, що він талановитий і варто більше труду йому присвятити, то беру його собі за учня. І не важливо, то мій родич чи ні.

- Моменти щастя – з чим вони були пов’язані у вас перш за все?

- Коли працюєш – і так тобі добре йде. Це таке величезне щастя, коли робота добре йде! Натхнення – я не знаю як то назвати, ні, скоріше – охота до праці. І тоді так легко, так весело було працювати. От за цим відчуттям сумую.

- Наскільки творчій людині потрібна порада іншої творчої людини?

- Мені завжди хотілося відразу поділитися тим, що вийшло. Я мав такого товариша – його звали Ізидор Ілліч Вимер, він писав музику для вистав у театрі юного глядача і був дуже культурною людиною. Я біг до нього, і він мені давав дуже слушні поради. Потім я став певним себе і вже міг обходитися без порад. Але творча дружба – річ потрібна. Хоча є люди, які не потребують нікого, – їм пишеться як слина на язик приходить. А інші довго роздумують, перш ніж щось зроблене покажуть. Є різні творчі типи. Я і до Києва їздив – показував свої твори Ревуцькому. Лятошинському любив свої речі показувати. Але найкращий суддя собі – ти сам. Я, наприклад, тільки зараз зрозумів, що дещо треба переробити.

- Що переробити?!

- Другу симфонію, наприклад. Треба дещо скоротити. Ми вже домовилися про це - Луців, Юзюк і я. Я це відчув тепер, після виконання цієї симфонії на конкурсі диригентів (у Львові цими днями триває Перший міжнародний конкурс диригентського виконавства імені Миколи Колесси. – авт.). Я слухав її на конкурсі і відчув, що там дещо є зайве. Скорочу - це піде на користь…

Фото автора.

Від редакції. Колектив “Високого Замку” щиро вітає патріарха української музики з ювілеєм і бажає Миколі Філаретовичу сил і натхнення зробити те, що він дотепер не встиг.

Довідка „ВЗ“

Микола Колесса народився в 1903 році у Самборі. Освіту отримав у празькому університеті, у празькій консерваторії та у Школі вищої майстерності, по класу Вітезслава Новака. У Львівській консерваторії (тепер Львівська музична академія імені Миколи Лисенка) працював як доцент, потім – професор, ректор, завідувач кафедри диригування. У різний час був диригентом оперного театру, оркестру філармонії, хорової капели “Трембіта”.

Микола Колесса – це епоха у розвитку національної музичної культури. Він пам’ятає, як у дитинстві слухав під дверима батьківського кабінету спів Івана Франка, з голосу якого батько записував пісні. Його учителем історії в гімназії був Іван Крип’якевич, а Станіслав Людкевич, з яким вони працюватимуть довгі роки, викладав підлітку Колессі українську літературу в гімназії. З дитячих років Колесса товаришував зі Святославом Гординським, який став з часом відомим художником та поетом, з Іваном та Тарасом Крушельницькими, яких розстріляли на початку 30-х років у Києві, з Володимиром Ласовським – художником та мистецтвознавцем… Життя зводило Колессу з багатьма людьми, імена яких сьогодні – у скарбниці нашої культури.

Галина ВДОВИЧЕНКО , „Високий Замок“, 4 грудня

Новини партнерів

Loading...

Новини Trembita.info

Останні новини

12:51

Працівників сфери обслуговування зобов`язали розмовляти виключно українською мовою

17:33

У Львові святкуватимуть китайський Новий рік. (Перелік заходів)

15:35

На Львівщині зросли тарифи у приміських та міжміських маршрутках

12:48

У Львові на хабарі затримали працівницю міграційної служби

10:29

На Львівщині реставрують храми внесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО

Архів

lviv.comments.ua

block2

lviv.comments.ua
Загрузка...

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине

   © «Комментарии:», 2014

Система Orphus