ЛЬВІВ

Мирослав Маринович: “Я не любив політики зі самого початку моєї правозахисної діяльності” - „Ратуша“, 24 січня

0

Мирослав Маринович — людина, для якої поняття свободи, яким так спекулюють наші політики, є не абстрактним поняттям, а станом душі. Ці ідеали він відстоював не у теплих кабінетах, а впродовж десяти років у брежнєвських таборах і на засланні. І, попри зміну роду занять — із дисидента у журналіста, з журналіста — у віце-ректора Українського католицького університету, — він з ними не прощається і нині. Мирослав Маринович й далі працює, аби свобода людського духу в нашій країні стала реальністю, і свою працю не вважає боротьбою з вітряками. Зважаючи на те, що досі точаться дискусії, як називати людей, що йшли всупереч державній машині СРСР, — дисидентами, правозахисниками чи інакодумцями, ми й розпочали нашу розмову з паном Мирославом з того, ким він сам себе вважає.

– Тривалий час я був дисидентом і, в якомусь сенсі, продовжую ним бути понині, бо часто думаю не так, як основна частина нашого суспільства. Коли я працював журналістом, то окреслював себе як публіцист, і знову якоюсь мірою продовжую ним бути, бо публікую багато матеріалів, статей. Тому, хоча кожне окреслення зокрема буде неповним, усі разом вони в чомусь залишаються в силі.

– Пане Мирославе, чи можете ви охарактеризувати те відчуття, коли людина потрапляє (хоча і з відносної, але все-таки свободи) за колючий дріт? Власне, йдеться не про людину, яка справді вчинила карний злочин, а про того, хто вважає себе правим і покараним несправедливо...

– Знаєте, дуже важко узагальнити цей досвід, бо людину опановують різні відчуття. Людина й надалі залишається людиною, і відчуття жалю чи кривд, звичайно ж, присутнє. Я не хочу малювати зі себе якоїсь штучної істоти, яка забуває про себе саму і не має чисто людських емоцій, скажімо, страху чи інстинкту самозбереження. Разом із тим, у моєму випадку було й інше: я готувався до арешту, бо знав, що буду заарештований. У момент арешту, коли мені показали відповідну постанову, я сказав собі: “Ага, це виглядає так...”. Як бачите, фраза емоційно — дуже безбарвна. Якщо говорити про подальші місяці чи роки, проведені у таборі, то це було пізнання іншої реальності. От, скажімо, у пересильній камері в Харкові я зустрівся з в’язнем, який був таким, як і я, — у такій самій арештантській робі, так само підстрижений. Відповідно, я відчуваю до нього якісь колєжанські відчуття, ми починаємо спілкуватися, і раптом я усвідомлюю, що переді мною — вбивця. Так я вперше пізнав логіку вбивці, який хоче врятувати світ від зла, а злом для нього є саме та людина, яку він убив. Тобто ви входите у зовсім іншу життєву сферу, яка до того для вас просто не існувала. Або, наприклад, стосунки з наглядачами: як їх сприймати? Як у діяча опору, у мене мала б бути одна манера поведінки, як у християнина — зовсім інша. Як знайти себе, коли ти окреслюєш себе і політичним дисидентом, і християнином? Це дуже складні питання...

– Як ви для себе їх вирішили?

– Я експериментував. У цьому сенсі табір став для мене прекрасною життєвою школою. Тому що на волі — навіть на так званій волі — я мав би багато можливостей втекти від вирішення цих проблем, а в таборі не було ради: ці питання треба було вирішувати.

– Чи був у час вашої активної дисидентської діяльності момент істини?

– Так, без сумніву. Я називаю це моментами одкровення. Це були дуже сильні, дуже гострі релігійні моменти, після першого з яких, що тривав три дні у серпні 1977 року, я став віруючою людиною. Потім такі моменти були у таборі, але це були не тільки якісь розумові речі — це була духовна трансформація.

– Загальнопоширеною була практика вербування у середовищі дисидентів співробітників для КДБ. Чи зверталися кадебісти з такими пропозиціями про співпрацю до вас?

– Такі пропозиції надходили від першого дня мого арешту, проте і до нього я тривалий час був об’єктом уваги органів КДБ, які намагалися схилити мене до співпраці. Я не відразу вмів відмовлятися, не одразу став сильним — це все дається життєвою школою. Але коли я зрозумів, що цей шлях для мене виключений, що я таки не буду на них працювати, тоді мені сказали: “Кто нє с намі, тот протів нас”. Я відповів: “Добре, я буду проти вас”. Ви розумієте, щоб сказати це в радянський час органам КДБ, потрібно було вже мати щось за собою. Згодом, уже після арешту, слідчі не втомлювалися наголошувати, що мій вирок залежить від того, чи розкаюсь я і чи буду співпрацювати з КДБ. Це на мене не вплинуло, і я отримав максимальний вирок, який можливий був за моєю статтею. У таборі нас також постійно схиляли до того, що табірною мовою називалося “стать на путь ісправлєнія”. Після того, як написав своє покаянне зречення покійний нині Олесь Бердник, із текстом цього звернення кадебісти ходили по табору і намовляли нас наслідувати його приклад. Тобто пропозиції покаятися чи зректися тривали дуже довго, навіть на засланні.

– Після проголошення Незалежності навколо окремих діячів дисидентського руху (не будемо конкретизувати, щодо кого саме) ходили чутки, що вони були співробітниками КДБ. Як ви ставитеся до цього, чи були такі люди у вашому середовищі?

– Якщо говорити про діяльність Української Гельсінської групи, то треба визнати: взаємні підозри були. Я згадую цей час із дуже великим сумом, але не тому, що ці підозри були, а тому, що не можу забути, в які страшні психологічні умови були поставлені члени УГГ. Коли жменька людей протистоїть усій державній машині, було б неприродно, якби таких підозр не було. Також я не маю жодних сумнівів, що були спроби заслати до нас людей, які співпрацювали з КДБ, але сьогодні я можу впевнено стверджувати, що принаймні серед членів УГГ “стукачів” не було. Коли ж говорити про табір, то такі люди, без сумніву, були. Табір мав цікаву структуру у тому, що там, окрім новітніх дисидентів, перебували і політичні в’язні періоду війни, які на той час уже були старшими людьми, здебільшого, зламаними і вже не борцями. Вони не мали духовної сили протистояти пропозиціям про співпрацю, хоча й розуміли, що ми про неї знаємо. Проте це був схилок їхнього життя, і вони на це йшли. Інколи бували дуже кумедні випадки. Скажімо, один хлопчина, який був дуже далеким від політики і зовсім випадково потрапив у політичний табір, одного разу запросив мене на чай. А чай у таборі — це надзвичайний напій, я навіть не знаю, яку аналогію йому підшукати. Бо це не те саме, що алкоголь на волі, хоч теж дає можливість відчути свято. Коли ми вже пили чай, він сказав: “Ти знаєш, я, щоб заробити на цей чай, сказав кадебісту, що бачив, як ти ховав якусь записку у стіні. Він мені дав за це чай, і я вирішив тебе пригостити, бо ти якоюсь мірою причетний до нього”. Я був абсолютно шокований багаторівневою моральною проблемою, яка постала переді мною і перед цим хлопцем (сміється).

– Пане Мирославе, чимало ваших соратників на хвилі національного піднесення кінця 80 — початку 90-х пішли у велику політику. Вони побували в урядових кріслах, багато з них понині сидять у теплих парламентських. Чому ви не обрали цей шлях? Ви не відчували, що зможете реалізуватися в ній? Як мовиться, це було не Ваше?

– Це справді було не моє, це не мій “сродний труд”, як казав філософ Сковорода. Я не любив політики від самого початку моєї правозахисної діяльності, а тому навіть у таборі, коли мої колеги казали, що я маю готуватися до майбутньої політичної діяльності, я сказав, що не хочу і не буду цього робити. Хоча розумів, що, будучи політв’язнем, я — хочу цього чи ні — виконую певну політичну функцію. Пригадую, як у вісімдесятих роках, коли вже починалася “перебудова”, Євген Сверстюк, Зеновій Красівський і я радилися, що робити далі, куди йти. Тоді я висловив думку, що без трансформації людської душі та розуму, без зміни ментальності ми не зможемо збудувати те, що ставимо собі за мету. Іншими словами, ми можемо запозичити якісь політичні механізми — скажімо, парламентаризм, нову Конституцію, Конституційний суд тощо, — але, наповнивши їх нашим демонізмом, нашою неготовністю до нових способів існування, ми просто все це спрофануємо. Врешті-решт, так і сталося. І тому зі самого початку я говорив, що хотів би працювати на зміну ментальності. Це не є якийсь одномоментний процес — це важка праця, але в правильності обраного курсу я переконуюся ледь не щодня: параліч нинішніх політичних інституцій яскраво це доводить.

– Все-таки зло є надзвичайно важливою категорією, яка панує як у людині, так і у витвореній нею цивілізації. Лише у казках добро завжди перемагає зло. Не відчуваєте, що праця ваша та ваших однодумців є лише боротьбою з вітряками?

– Мені було б дуже важко відповісти на ваше запитання до 1991 року. Звичайно, я б відповів, що добро перемагає зло, але я не одразу знайшов би історичні ілюстрації. 1991 року ми всі зі здивуванням пережили це чудо, коли величезна машина зла розсипалася на наших очах, і їй не допоміг ні високий професіоналізм еліти, ні підібраність кадрів, ні мілітарна та поліцейська сила. Тому я справді дивуюся тим людям, які в нинішній ситуації зневірилися. Вони знову переконали себе, що це — навічно. Тому тепер маємо ту саму проблему, що й наприкінці вісімдесятих, — люди не вірять у добро, у мораль та духовні цінності. Вони, можливо, тужать за ними, коли стоять у церкві, вони хотіли б жити у моральному суспільстві, але при цьому вже не вірять у перемогу добра. Відповідно ми не хочемо чимось жертвувати. Ми хочемо зберегти той самий стиль життя, до якого вже звикли, але при цьому, щоб хтось інший нам збудував кращу державу — чесну та справедливу. Так не буває. Тому знову потрібна нова жертва, новий переконливий приклад. Я особисто готуюся до того моменту X, коли потрібно буде зважитися на якийсь важливий крок, зробити вибір, і закликаю інших людей бути готовими до цього, щоб у якийсь момент сказати: “Ні, я не на тому боці, а на цьому — хоч що мені це коштуватиме”. Я щасливий, що свого часу зважився на цей вибір, хоч, за людськими мірками, мені це доволі дорого коштувало — десять років молодого життя, з 28-ми до 38-ми років я був позбавлений волі. Порівняно з цим втратити роботу чи можливість кар’єри — не так уже й страшно. Зрозуміло, я нікому цього не бажаю, але все-таки люди повинні усвідомити, що за свободу, за можливість доброго життя потрібно платити.

– Чи був момент, коли ви з усією яскравістю зрозуміли — все, комуністичній системі кінець, вона валиться, вона похована?

– Без сумніву. Цим моментом було тремтіння рук у Янаєва з ГКЧП. Зрештою, цього дня було кілька моментів, коли я зрозумів — щось не так. Почати з того, що про ГКЧП я дізнався із телефонного дзвінка друзів. Моя перша думка була: “А чого про це мені дзвонять друзі? Чого я не дізнаюсь про це уже під арештом?”. Це було першим свідченням того, що в країні відбувається щось нетрадиційне. Адже навіть у Польщі в час інтернування опозиції брали всіх, хто міг скласти хоча б потенційну загрозу. А тут я дізнаюся про ці речі по звичайному міському телефону. Оте тремтіння рук показало всім, що вони бояться, а якщо вони бояться, то вже не відчувають за собою сили.

– Ви є людиною дуже наближеною до церковних кіл. Чи є у тому середовищі люди, думка яких для вас є дуже авторитетною?

– Так, є. Я розумію, що назвати сьогодні їхні імена — це ніби розписатися у своїй лояльності до керівництва, бо це — Патріарх Любомир Гузар, глава УГКЦ, і отець Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету. Та якщо можете — повірте, що це не тому, що вони є моїм начальством. Мені справді психологічно легше було ввійти в ті структури, коли саме ці люди їх очолювали. Це був новий для мене досвід, у який я входив із певним острахом. Я побоювався клерикалізму і не знав, як це вдасться поєднати з моїми доволі ліберальними уявленнями. Сьогодні я розумію, що в тих побоюваннях було дуже багато стереотипних уявлень про Церкву. І все ж, якби не згадані дві особи, духовна постава яких служила для мене своєрідною гарантією, що все буде добре, я не знаю, як би ще довго я йшов до Церкви. А так цей процес пішов дуже швидко, органічно, і я відчуваю себе щасливим.

– Ви говорите про двох осіб, але вище духовенство УГКЦ ними двома не обмежується, а ви особа, яка відома своїми поглядами, які не завжди збігаються зі, скажімо так, офіційною чи загальною думкою. Чи не виникає при цьому конфліктів?

– Однозначно — ні. Розкажу вам наочну ситуацію, яка мене дуже вразила. Приїхала група греко-католиків на екуменічну зустріч до Києва, куди з’їхалися представники різних християнських конфесій України. Ми сидимо в залі, коли виникає потреба — голосуємо, і я зауважую, що голосуємо ми по-різному, хоч при цьому всі ми бачимо, як хто голосує. Але ні тоді, ні пізніше я не почув жодного зауваження, що хтось голосував не так, “як було слід”. І згодом не було жодних наслідків того, що ми голосували по-різному. Це мене справді вразило, я чекав іншого, психологічно я був готовий до того, що скажуть: “Ми одна делегація, і голосувати потрібно однаково”. Тому я захоплений тією свободою, що існує в Греко-католицькій церкві. Можна задатися також запитанням: чому церква таки сприймає критицизм — у моєму випадку часом навіть жорсткий критицизм? Я вважаю, що тут все залежить від того, з якою інтонацією і з яким наміром людина висловлює свою критику. Якщо духовенство критикують з метою допомогти Церкві, то це — одне. А якщо людина робить це з огляду на свій гонор, амбіції чи діє за принципом “чим гостріше слово — тим краще” і тим самим завдає Церкві болючих ран, то це — інше. Наприклад, ті критичні матеріали про Церкву, що з’явилися торік восени, формально мали за мету допомогти Церкві, але були сформульовані так жахливо, що при всій своїй готовності до критики я був щодо них налаштований негативно. Тобто навіть якщо людина формально говорить інколи справедливі речі, демонічність її мови впізнається одразу, і вона позбавляє людину правди. Тому я б сказав, що в нинішній Греко-католицькій церкві є достатньо велика свобода критики, але за умови, що ця критика сформульована у належній коректній формі.

Розмовляв Олег МАНЧУРА

Новини партнерів

Loading...

Новини Trembita.info

Останні новини

12:30

На Личаківському кладовищі вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні

10:31

Львівщина поглиблюватиме співпрацю із Євросоюзом в усіх напрямах

18:30

Стелу радянського Монумента Слави демонтують - мерія

16:34

У місті починають довгоочікувану реконструкцію вулиці

14:28

Львівські лучники успішно виступили на Чемпіонаті світу зі стрільби

Архів

lviv.comments.ua

block2

lviv.comments.ua
Загрузка...

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине

   © «Комментарии:», 2014

Система Orphus